.

 

 FilesFor.com - Рефераты, курсовые, дипломные + законодательство УКРАИНЫ


Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть

Украинская Баннерная Сеть
Loading

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕМЕСЛА ТА РЕМІСНИКИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Зміст.

1.     Ремесла                                                                                             

а) залізообробне ремесло                                                       3

б) виготовлення прикрас                                                       5

в) гончарство                                                                                    5

г)  склодутне ремесло                                                             5

д) деревнообробне ремесло                                                    6

е) шкіряне ремесло                                                                           7

є) ткацтво                                                                                          7

ж) будівельне діло                                                                   8

2.     Ремісники

а) господарський устрій та розселення ремісників   9

б) соціальне розшарування ремісників                      11

в) організація професії ремісника                                         12

3. Література                                                                                         14

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Ремесла.

Слов'яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін. З розвитком культури ремесла щораз удосконалювалися по­части завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом культурніших сусідів. Спочатку найбільше користали ми зі Сходу, від персів і арабів, від Х в. став переважати вплив Візантії, а від XII в. все більше помітні стали впливи Заходу, головно Німеччини.

Ремесла і промисли на території України пройшли три­валий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. пере­важала реміснича промисловість. Найпоширенішими її ви­дами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каме­ню. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне, ювелірне виробництво.

Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним за­няттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо ви­плавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'яз­ку. масу, яку для надання твердості проковували, варили кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів: знаряддя праці, воєнне спорядження, побутові речі тощо.

Провідними галузями були металургія та обробка залі­за.

У багнистих околицях, головно на Поліссі, була у нас залізна руда, яку з дуже давніх часів почали обробляти на всяке знаряддя. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів ви­робів із заліза і сталі.  Ковач, кузник, кузнець — це три давні назви коваля. З ковальського знаряддя згадується наковальня (кувадло), молот, кліщі і ковальський міх. «Не вогонь розжарює залізо, але подув міха»,— каже Данило Заточник. Залізні вироби були дуже різнорідні: сокири, топори, долота, свердла, пили, мотики, рискалі, ножі, цвяхи, шила, голки, вудки, замки, коси, серпи, рала, всякого роду зброя. Кували не тільки залізо, але й інші метали. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, підков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлен­ня зброї, кольчуг. При виробленні залізних і сталевих ре­чей застосовували зварювання, карбування, різання, обпи­лювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спе­ціальностей ремісників з обробки заліза і сталі. » Згодом поширилася по Україні також умілість відливати метал. Потім розвивається й дзвонарство. У перші християнські часи не вживали в нас дзвонів, а тільки била, або клепала,— дерев'яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з церкви Вознесіння. Але у Новгороді Великім дзвони були вже 1066 р., певно, й до нас вони прийшли скорше. Що у нас виливали дзвони — про це оповідає виразно Галицьковолинський літопис 1259 р. Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володи­мир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі для церкви Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого олова, що "блищав, як дзеркало". Для цього храму частину дзвонів привезли з Києва, а решту вилили на місці. За на­казом волинського князя Володимира Васильковича було вилито мідні двері для церкви в Любомлі. І по сьогодні красується в кафедральному храмі Святого Юра у Львові дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 р. Збе­реглося ім'я автора знаменитого витвору — Яків Скора. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбу­вання. Перші вироби цього роду — це монети, що появилися в нас за Володимира Великого.

Високорозвиненим ремеслом було виготовлення при­крас з кольорових і благородних металів. Прийняття хрис­тиянства і будівництво церков сприяло розвитку виготов­лення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення скані, назерні, філіграні (пе-регородчастої емалі). Широко застосовували техніку позо­лоти, оздоблення срібних виробів черню.

Інтенсивно розвивалося гончарство. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких виробів. У княжі часи вироблювали по більших містах цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови.

 Воно було поширене як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах, обпалювався в спеціальних печах — горнах, що мали двох'­ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх яруса­ми та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли мис­ки, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильни­ки, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нане­сення орнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці.

В деяких околицях знали також виріб скла. Такі назви, як стекляник (скляр) і стекляна кузня, вказують на техніку скляних виробів. Багато скляного посуду привозили до нас із Візантії та з Заходу.

Склоробне виробництво досягло високого рівня. Для монументального жи­вопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Мате­ріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, ку­хонна сіль. Часто скло заварювали.

У буйних пущах, де жили спочатку слов'яни, розвинулися дуже скоро деревні промисли. У княжі часи знаємо вже кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древоділи, платники, городники (що ставили городи), мостники. Ці теслі мали власні організації зі своїми старійшинами. Були також окремі ізвозники, що звозили дерево до міста.

Повсюдно використовували сокири, долота, кліщі, струги, пилки. Існував токарний верстат. «Мідяна сокира від сухого дерева сама нищиться»,— наводить приповідку Кирило Турівський

З дерева робили всяке господарське приладдя і все потрібне до обстанови хати. Згадуються вози, сани, столи, ліжка, лави, стільці, відра, каді, бочілки, ковші, ложка, лопата, колибель (колиска), ступа, драбина, врешті корста—домовина. Вироблювали також рогожі, плели великі коші й менші кошниці.

3 де­рева робили буквально все — від колиски, домовини, меблів до палаців, храмів.

Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці — чо­боти, черевики, ходаки. Прості люди широко використову­вали личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жу­пани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, сорочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісни­чою діяльністю.

Високо стояли шкіряні промисли, головно ж гарбарство та кушнірство. Свіжа шкіра звалася кожа, виправлена — усна, або усніє. Звідси походять назви кожевник і уснар для гарбаря й кушніра. При обробці шкіри уживали усніяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м'яли руками, як це видно з оповідання про Кожум'яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець — означало й шевця, й кравця, сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули — сагайдаки для стріл.

Ткацтво було відоме слов'янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов'янських моги­лах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки — шапки, або копитця — рід панчох. Здав­на також робили в нас сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки й усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візантії та з Західної Європи.

Високого розвитку набули будівельна справа і архітек­тура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успен­ський і Софіївський собори, Золоті ворота, в Галичі — 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Черні­гові — Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мо­стобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ремісники

Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залеж­них селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали фео­далу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи — залежних від феодала та вільних. Так, важ­ко уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опі­ки феодалів. Разом з тим ремісники-ковалі здебільшого були вільними. Деякі ремісники потрапляли через борги в залежність до купців і монастирів.

У містах Київської Русі ремісники селилися за профе­сійним принципом, утворювали спілки, що називалися дру­жинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, ви­робляла свій статут, виконувала військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут реміс­ників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика ха­тина з господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для утримання худоби і птиці) переважали серед міських жи­тел. Ремісники обробляли городи, утримували худобу і пти­цю, займалися іншими видами сільськогосподарського ви­робництва.

За соціальним складом ремісники були неоднорідні. З зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечис­ленною, формувалась за професійним принципом: ювеліри, майстри зброї, іконописці тощо. Це були ремісники, які працювали на задоволення потреб феодалів і церкви, збагачу­валися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072 р. на князівському з'їзді були присутні представники замож­них ремісників.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового за­непаду ремесел, зникнення окремих ремісничих професій, але поступово протягом XIV—XV ст. вони відродилися. Найбільшими центрами ремісництва стали Київ, Львів, Ка-м'янець-Подільський, Луцьк. У кінці XV ст. в українських містах було понад 150—200 ремісничих спеціальностей. На всій території України добували і плавили руду. Залізо варили 8—10 год у спеціальних печах-домницях. При них були кузні, в яких робили з сирого заліза метал, придатний для виготовлення різних предметів. З 16 кг сирого заліза отримували 8—11 кг якісного металу. Частину його реміс­ники віддавали державі або феодалам як податок.

Для ливарництва характерним було виникнення і роз­виток замкової артилерії. Технологічно складнішим стало виробництво дзвонів, прикрас, предметів церковного вжит­ку. Ювеліри навчилися поєднувати різноманітні матеріали (золото, срібло, коштовне каміння, кістку, дерево, скло тощо).

Зросло значення будівельної справи. Це був період інтен-. сивного будівництва оборонних споруд, палаців, церков, мо­настирів з каменю і цегли. Великими замками були Київ­ський на Замковій горі, Луцький верхній. Кременецький. Почали споруджувати кам'яні аркові мости.

В українських містах збільшувалася кількість реміс­ників, які становили значну частину населення і почали об'єднуватися в цехи. Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 р., коли була видана цехова грамо­та для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були ті самі, що й на Заході: необхідність боротьби проти дер­жавної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі. У Львові за першим реєстром реміс­ничих цехів 1425 р. існували такі цехи: пекарів, ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків (пивоварів), кушнірів (кожушанників). Наприкінці XV ст. у Львові було 500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних в 14 цехах. Протягом XV ст. цехи поширилися по всій Україні. У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золо­тарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд, свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри, підмайстри, учні. На чолі цеху стояв виборний майстер. Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит — подавши шедевр (взірець пев­ного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особ­ливістю цехової організації в Україні було те, що вона обєднувала не тільки за професійною ознакою, а й за національ­ними чи релігійними ознаками.

Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це так звані партачі, що формувалися з селян-утікачів, сіль­ських ремісників і цехових підмайстрів. Вони були зарод­ком вільнонайманих робітників. Між цеховими ремісни­ками і партачами точилася гостра боротьба. Часто на боці партачів виступали магнати, які використовували їх для своїх потреб, переховуючи у власних маєтках.

З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшару­вання всередині цехової організації. Майстри експлуату­вали підмайстрів і учнів, утруднювали їм перехід у майст­ри і підмайстри. Важке становище цієї категорії ремісників призвело до утворення підмайстрами в XV ст. своєї фахо­вої організації — господи, яка захищала їхні інтереси від утисків цехової верхівки. В 1469 р. у Львові існувала гос­пода підмайстрів ткацького цеху, в 1483 р. у Коростені — підмайстрів шевського цеху.

Національно-релігійний гніт щодо українських реміс­ників призвів до появи категорії так званих перехожих ремісників, яка була особливо поширеною на Наддніпрян­ській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з одного міста до іншого. У чисельному відношенні ця кате­горія ремісників була невеликою.

Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, сприяли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними рисами були надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інте­ресів покупців.

Важливе місце в господарстві займали промисли. Над­звичайно багата різноманітними природними ресурсами Україна стала одним з найважливіших постачальників сировини і напівфабрикатів для багатьох країн Європи. Одним з найважливіших промислів було виробництво за­ліза, що мало багатовікові традиції. Сировиною для нього були болотні руди, які добували відкритим способом. За­лізорудні промисли були поширені в Київському Поліссі,

на Чернігово-Сіверщині, Волині, в Галичині.

Зростало значення деревообробних промислів, де працю­вали як залежні, так і вільнонаймані робітники. Ліс вико­ристовували в будівельній справі, для виготовлення транс­портних засобів, меблів, знарядь праці. З деревини отриму­вали також смолу, дьоготь, лико тощо. Різко зріс попит на поташ — компонент для виготовлення скла, мила, фарб.

Млинарство було монополією феодалів і джерелом знач­них прибутків. У XIV—XV ст. землі часто надавалися ра­зом з млинами. Млини були водяними. Крім перемелю­вання зерна їх використовували у різних виробництвах — валянні сукна, переробці олійних культур, для залізорудної

справи, обробки дерева (тартаки).

Отже, XIV—XV ст. характеризувалися помітними зру­шеннями в ремеслі, що виявлялося у формуванні цехів, зро­станні числа ремісників та їхніх спеціальностей.

Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях, розвиток торгівлі призвели до утворення на Русі міст. У VI—IX ст. це були "гради" (горо­дища) — невеликі укріплені поселення як центри землероб­ської округи. Частина з них перетворилася на міста — ре­місничо-торгові осередки і адміністративно-політичні центри земель.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1.        Давня історія України: У 2 кн./Толочко П.П 1995

2.        Ремесло Древней Руси: Рыбаков Б.А. М.; Л., 1966

3.        Древний Киев: Толочко П.П. К.,1983

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   

 

 


Украинская Баннерная Сеть
 

 

Каталог сайтов Всего.RU Каталог сайтов :: Развлекательный портал iTotal.RU Каталог сайтов OpenLinks.RU Каталог сайтов Bi0